Поради батькам щодо надання допомоги дітям шкільного віку, які пережили лихо чи катастрофу
Реакції:
Почуття провини: Школярі можуть турбуватися про те, що вони якимось чином винні в тому, що трапилося, або що вони могли змінити все. Вони можуть посоромитись висловити свою тривогу іншим.
Як реагувати:
* Давайте дитині можливість розповісти вам про те, що її непокоїть.
* Заспокоїте дитину і запевніть у тому, що вона невинна у тому, що сталося
Приклади того, що казати і що робити:
* Відведіть дитину вбік, поясніть їй - «Після такого лиха багато дітей, та й їхніх батьків, увесь час думають: «Може, я щось мав зробити по-іншому?» Це не означає, що вони у чомусь винні»
* «Пам'ятаєш, пожежник казав, що не міг урятувати Марину, і ти в цьому не винна».
Реакції:
Страх повторення і реакція на все, що нагадує подію.
Як реагувати:
* Допоможіть дитині зрозуміти, що саме нагадує їй про те, що сталося (люди, місця, звуки, запахи, почуття, час доби) і поясніть різницю між тим, що сталося, і тим, що нагадує про подію згодом .
* Стільки разів, скільки потрібно повторюйте дитині, що їй нічого не загрожує.
* Захистить дитину від телевізійних новин про подію, оскільки це може спричинити страх повторення лиха
Приклади того, що казати і що робити:
* Коли дитина зрозуміє, що саме нагадує їй про те, що трапилося, скажіть – «Постарайся сказати собі: «Мені сумно, тому що дощ нагадав мені про ураган, але зараз урагану немає, і мені нічого не загрожує».
* «Думаю, нам зараз треба відпочити від телевізора».
Як говорити з дитиною про “прильоти” та ракетний терор рф
“Росіяни знову ракетами атакували Краматорськ, влучили в поліклініку й житлові будинки”. Такі заголовки, на жаль, нам доводиться бачити часто. За ними – зруйновані будинки та люди, які постраждали чи загинули. Дорослі та діти, які дізнаються про трагедії з новин чи від близьких, часом відчувають стрес та хвилюються, адже страшно жити навіть там, де не їздять танки.
Через страх налякати дітей ще більше, батьки часто бояться говорити з ними про країну-агресорку та її злочини. Інколи вибір перед дорослими складний – або вдати, що тобі не страшно, приховавши свої справжні емоції, або не відкривати дітям усієї правди про небезпеку російських атак.
Як говорити з дітьми про складні події під час воєнного стану, пояснила психологиня благодійного фонду “Голоси дітей” Олена Лісова.
ДИТИНА – НЕ КОНТЕЙНЕР ДЛЯ ВАШИХ ЕМОЦІЙ
Батькам не варто нічого вдавати. Діти добре “зчитують” фальш і через це непокояться ще більше, втрачаючи відчуття безпеки й довіри до дорослих. У таких випадках важливо не впадати в крайнощі: не варто створювати навколо дитини “стерильний вакуум”, приховуючи від неї інформацію про трагічні події та свої реакції на це, але й не варто “виливати” на неї/нього всі доступні дорослому трагічні новини з подробицями й весь спектр своїх емоцій, як у контейнер.
“Коли ми намагаємося повністю відмежувати дитину від важкої інформації та переживань, то спотворюємо для неї картину реального світу, плекаючи ілюзію повної безпеки, спокою. Врешті, це призведе до потужного розчарування дитини в міру її дорослішання (чи через певні події) при зустрічі з проблемами реальності. А ще це працюватиме проти виховання в дитини емпатії, бажання допомагати, підтримувати інших, що негативно вплине на її спілкування та на здатність дружити й любити“, – пояснює психологиня.
Якщо ж навпаки, “лити” на дитину всі жахи з новин, це може кардинально та негативно змінити її уявлення про світ. Тому деталі про подробиці загибелі, понівечені тіла тощо, дитині знати не варто.
“Коли ми, не стримуючись, виливаємо на дитину шквал важких емоцій, ми використовуємо її як контейнер, що є травматичним для дитячої психіки. У нормі, дорослий має виступати контейнером для емоцій дітей, бути спроможним витримувати їх і створювати умови для їхнього проживання дитиною, але не навпаки. Тому важливо, щоби батьки залишалися “живими” в контакті з дитиною, виявляли свої та дитячі спонтанні емоції й обговорювали їх, але, при цьому, дозуючи власні”, – наголошує психологиня.
ЯК РОЗПОВІСТИ ДИТИНІ, ЩО СТАЛАСЯ ТРАГЕДІЯ: ПРО ЩО ЗГАДАТИ, А ПРО ЩО – НІ
Немає нічого критично поганого в тому, що дитина бачить маму, тата чи іншого дорослого засмученими. Важливо, як дорослі супроводжують цей процес для дитини.
Наприклад, мама може сказати: “Я засмутилася, бо прочитала сумні новини. Зараз ми разом почитаємо книжку (підійде будь-яка дія, схожа на ваш сімейний “ритуал” – поп’ємо чаю, прогуляємося, подивимося мультик, пограємо), і мені стане краще”.
Цього може бути достатньо для дитини дошкільного віку – їй не потрібно знати деталі, якщо вона не запитує про це. Якщо їй буде цікаво, чому вам сумно – поясніть, що загинули люди, або їх шукають рятувальники.
Якщо дитина старша, наприклад, 7+ років, їй можна пояснити: “Ворожа ракета влучила в будинок і зараз мені боляче за людей, які там жили. Під час війни відбуваються страшні події й це нормально, що люди сумують. Ми впораємося з усіма прикрощами, які принесе війна, бо ми разом. Зараз ми в безпеці“. Така поведінка буде для дитини сигналом, що емоції виявляти можна й навіть важкі почуття є нормальними, ними можна ділитися і головне – з ними можна впоратися.
“Ваша поведінка є прикладом”, – каже психологиня. Можна сказати: “Мені зараз також страшно. Але мій страх – мій охоронець. Він підказує, як діяти, щоб не наразити себе й тебе на небезпеку. Тому зараз я пропоную нам зробити ось що…“.
На цьому моменті можна обійнятися, поплескуючи одне одного по спині, або зробити мінімасаж. Це відновить тілесну чутливість, яка “заморожується” при страху. Після цього краще зробити щось руками – помалювати, поліпити з пластичних матеріалів, чи виготовити талісман для дитини.
Після розмови варто запитати в дитини, що вона відчуває, або зробити щось, чого вона потребує, щоби почуватися безпечно. Батькам краще про це запитати дитину прямо.
“А ЯКЩО РАКЕТА ПРИЛЕТИТЬ У НАШ ДІМ, ПОКИ МИ БУДЕМ СПАТИ?” – ЩО ВІДПОВІСТИ
Відповідати на такі запитання краще сидячи, коли дитина спирається більшою частиною тіла на щось відносно тверде, наприклад, сидіння та спинку стільця, а очі дорослого й дитини перебувають на одному рівні.
Якщо це ваша дитина – можна її обійняти або покласти руку на спину чи плече (це буде особливо корисно, якщо немає опори на спинку стільця, дивана чи стіну).
“Якщо це дитина до 7–8 років, може бути достатньо сказати: “Наші сили ППО контролюють ситуацію. Вони захищають небо над нашим містом чи селом і їм це вдається робити дуже добре. Нам важливо вірити в їхній захист і допомагати їм. Наша допомога – це піклування про себе. Ми з тобою знаємо, як це робити. Коли лунає сирена – йдемо в укриття. Це те, що нас рятує від ракет. Я поруч і подбаю про тебе“, – радить Олена.
В укритті з дитиною краще пограти в ігри, поспівати, щось зліпити, помалювати, гратися іграшками, які можна м’яти, крутити, розтягувати тощо.
Якщо дитина старша за 8 років, дорослий може визнати свої почуття і сказати про те, що він також хвилюється про це.
“Можете відповісти так: “Я теж про це інколи думаю – чи не загрожує нам небезпека? Але я вірю в сили ППО. Вони роблять усе можливе, щоб нас захистити. Ми з тобою дотримуємося правил безпеки – при сигналах тривоги вирушаємо в укриття. Ми разом можемо знайти чи приготувати в нашому будинку найбезпечніші місця на випадок обстрілу”. Після цього дитину варто залучити до облаштування таких місць“, – каже психологиня.
Вона додає, що важливо підкреслювати, що ви разом із дитиною, дбаєте про неї і її безпеку, що вас захищають наші військові. В укритті з дитиною можна пограти, обговорити її мрії та плани на майбутнє, побудувати плани разом – це сигнал про те, що майбутнє існує і його не перекреслює війна.
“ЧОМУ росія ЦЕ РОБИТЬ?” – ЩО ВІДПОВІСТИ
Психологиня наголошує: дитині варто пояснити, що росія здійснила повномасштабне вторгнення та окупувала частину України не “за що” (бо українці не мають провини перед росіянами), а ” тому що”. Бо вони не можуть змиритися з нашим прагненням бути вільними й незалежними, бо хочуть, щоб ми жили так, як хочуть вони.
“Скажіть дитині: “Українці – і діти, і дорослі – сильні, добрі люди, які прагнуть бути собою. І саме тому правда на нашому боці, і саме ми повинні в цій війні перемогти“, – радить психологиня.
Джерело: https://nus.org.ua/.../yak-govoryty-z-dytynoyu-pro.../